Замість постскриптуму до попередньої теми. Це про стосунки ігрового канону «Відьмака» з книжковим.

Якби я був трошечки навіженішим фанатом книжок, то теж називав би всюди ігровий «канон» «неканоном» і мав би для цього об'єктивні підстави. Натомість я від самого початку не мав такої проблеми, бо знайомився з обома медіумами паралельно і ще тоді збагнув, як по-різному працюють ігри та книжки. Простіше кажучи, для мене це два окремі всесвіти з різним досвідом і, відповідно, окремими «канонами». Я не прагну влаштовувати їм Кон'юнкцію Сфер.

Те, що для мене тут не існує конфлікту, обумовлено й правильним рішенням самих розробників. Вони одразу відмовилися перекроювати авторську історію, на відміну від витівників із «Нетфлікса», і зачали свою власну — поза межами оригіналу. Оригінал вони використали як міцне підґрунтя, до якого поставилися зі всією можливою пошаною. І в них вийшов дуже талановитий фанфік. Але й не без дірок, звісно. Якщо хтось не знав, сама вже зав'язка їхньої казки, хоч би як вони не намагалися її раціоналізувати, докорінно суперечить задуму Сапковського. Утім, як на мене, замість бути вадою цей хід одразу ж надійно відтинає той самий ігровий «канон» від книжкового, залишаючи собі лише корисні посилання на нього. Після цього немає сенсу нарікати на якісь дрібніші розбіжності з книжками, і я пристаю на такі умовності заради можливости власноруч покерувати Ґеральтом. Головне, щоби ігри трималися власної купи, а їм це — в межах окремих частин — вдається досить непогано. :)

Проте… зараз я спостерігаю такий собі зворотній ефект. Множина гравців є вже очевидно більшою за множину читачів. Дуже багато з тих, хто познайомився з «Відьмаком» через ігри (насамперед завдяки третій частині), книжок або взагалі ніколи не бачило, або вважає їх «за мотивами ігор», або просто не розуміє, що там може бути кращого за ігри…
І от виходить іронічна ситуація. Спочатку ігророби беруть талановитий літературний твір і на його основі створюють видатну розвагу. В ході цього вони намагаються наслідувати авторський стиль, а власні вигадки часто розкручують із залишених автором вузликів, через що результат виходить правдоподібним і якісним. Проте ніщо не зобов'язує самого автора дотримуватися правил чужої гри, бо це не «Марвел» і не «Зоряні Війни». Він є одноосібним батьком літературної історії та продавцем обмежених прав на її використання, а не навпаки. Захищаючи власне право на творчість, автор послідовно висловлює незгоду з вигадками інших людей, а потім ще й доповнює літературний «канон», наче навмисно, такими деталями, які вже відверто ставлять ігровий «канон» під сумнів. І деякі фанати ігор, почувши про це, готові того автора закидати лайном за таку наругу над їхньою святинею. Хоча, здавалося б, якщо ви переконані, що романсити треба Трісс і лише Трісс, а не «стервозну Йеннефер», то як вас взагалі може харити така дрібниця, що в книжках не було й не буде «відьмацьких шкіл»? :)